Моя душа співає оду життю під акомпанемент чарівних струн поезії
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.
Л. Костенко
Тим, у кого серця повні доброти
Моїм учителям присвячую
Сміється у вікні багряний клен,
Вже осінь у природі хазяйнує.
В людському світі безліч є імен –
Безликість Всесвіт наш не розруйнує.
Прийди у світ – слід добрий залиши,
За квіткою доглянь, сади садочок,
Якщо працюєш, то вже від душі,
Плекай дитину, бо то твій росточок.
Учителю! Наш лікарю душі!
Навчи, як правильно на світі жити,
З тобою легко, ти творить спішиш –
І будуть тобі завше вдячні діти.
Але крило своє не обпали,
Не вигори, не виплесни, не здайся,
В душі дитячій сонце запали –
І це сторицею тобі воздасться.
Чекання
Сумно, холодно, сонно…
З кленів листя спада монотонно,
Сонце боязко у вікна заглядає,
Віжками ще літечко тримає.
Та впевнено вже осінь владарює,
Хмурість ранком поспішає, не нудьгує.
Світлість, радість, теплість, довго не баріться,
У весну ви, ніби в лялечку, вберіться.
А зимою? Що ж зимою? Захололи?
Холодам не піддавались ми ніколи!
Сніг. Мороз. Аж ось і сонце піднялося!
Гарно як! Прийшла весна! Усе збулося!
Чкалове
Село, що зветься просто Чкалове, -
Співуче, радісне село…
Де нам знайоме все із малого,
Де ми ставали на крило.
А крила, мов дарунок долі,
Хоч ми одвіку на землі –
Трудились у саду і в полі,
Та змалку в рідному селі.
Воно освячене садами,
Що дарували всім плоди.
Село трудилось разом з нами,
Раділо й плакало завжди.
Тумани звечора і зранку
З весни вмивали рідний край.
І нам судилося тут змалку
Збирати щедрий урожай.
Там, де лани, поля розлогі,
Все аж у пам′ять проросло.
То подих вічної любові,
То Чкалове – моє село.
Воно до праці зроду звичне,
А труд людський – то і врожай,
Воно – пісенне і криничне,
Як наш Херсонський рідний край.
Де клен та явір, і берізка
Зрослись корінням назавжди,
Село – то небо і колиска,
То дзвін цілющої води.
Рідне село
Чкалове…Рідне село…
Стільки сюди шляхів пролягло!
Є магістралі, доріжки, стежини…
Вузенькі, широкі… То долі людини.
Вогники світять далеко від дому.
Від Магадана до сивого Дону
Можна зустріть твоїх дочок й синів,
В Литві пострічати своїх земляків.
Білі хатини, ошатні садочки,
Де кинеш оком, ніде ні горбочка!
Жайвір у небі пісню співає,
Теплом і надією нас зігріває.
Кохане село, хліборобський мій край!
Сиплеться золотом урожай,
Пісня лунає весела, безкрая –
Кращого щастя і не буває!
На ймення й по батькові я називаю
Рідне село, де з коріння зростає
Молодь прекрасна, співочого роду,
Неньки-Вкраїни святого народу.
Роздуми над життям
Вже добігає день кінця свого,
За обрій - хмарка, а за море – сонце.
Людина часто не спокутує того,
Що осінь вже постукала в віконце.
А далі будуть зимнії вітри,
Безлика і холодна безнадія…
Це все з думок ти поки що зітри,
Допоки молодість в душі радіє.
Наша мова
Мова наша рідна українськая,
Мова солов’їна материнськая,
Сяй же у сузір’ї слави і краси!
Боже, рідну мову від біди спаси!
А як буде тяжко в дальній стороні
Українську пісню заспівай мені,
Хай в ній соловейко й мальви оживуть.
Нашу мову, милий друже, не забудь.
Без надії й віри, ласки і тепла
Мова у кайданах довгий час була.
Відродити мусим перли ці святі
Намистинки мови диво-золоті.
Рідній школі
Чкаловська школо! Колиска розумного, доброго, світлого!
Тут поєднались дитячі й дорослі шляхи,
У центрі села, між ялин, споглядаєш привітно
І оберегом слугуєш нам довгі роки.
До болю знайоме все: класи, спортзал, коридори,
І вчителька ранком стрічає нас біля дверей…
Тут всюди струмують наук невичерпні ізвори,
І ми пройнялися мільйонами творчих ідей.
Сіяй, рідна школо, промінням добра нам постійно,
А ми, вдячні діти, цей вогник незгасний несем,
Своїми ділами прославимо ми Україну
І пам’ять про тебе у серці навік збережем.
Черпає ранок воду з річки крилами,
Земля радіє, грає кольорами,
Веселе птаство дзвінко, з переливами
Веде бесіду, розмовляє з травами.
Погоднє небо, що журилося дощем,
Усміхнене, промінням прояснилось,
А ліс, замислений і сонний ще,
Пригадує, що ніччю йому снилось.
Тріпоче листя на високій тополині,
Колошкає його грайливий вітерець,
Розчесує їй коси без упину,
Дарує свій волошковий вінець.
Веселка ходить в гості до Дніпра,
Щоб у спекотний гожий літній день
Полити спраглі трави із відра,
Почути від дзвіночків «день-дзелень!»
Гармонія природи нескінченна,
Земна ідилія не має меж, кінця.
Й, здається, для людини незбагненна
Святкова, світла й дивна казка ця.
НАВІЯНЕ
(поема)
І
Країна контрасту
Шумлять пшениця й жито золоте,
Колоситься ячмінь, порозпускавши вуса…
О український степ, наш вічний чарівник,
Невтомний трудівник і ворогів спокуса!
Гуляли скіфи тут і таври забирали
В полон всіх ворогів, що йшли на них з мечем,
А потім руки князю цілували,
Зі всіх усюд приїхавши конем.
Цей край зберіг і спомини про те,
Як в грізні роки, що вдаль відлетіли,
Тут ляхи побували, а проте
Землі святої все ж не підкорили.
Піднявсь Богдан із булавою сміло,
За ним і Перебендя, й Кривоніс,
І Дорошенко – дуже грізна сила –
На ворога священний меч підніс.
О сива давнино, звитяги дужих предків!
Ми не забули вас й нестимо у роки
Той велетенський дух, козацьке побратимство,
Той незабутній клич: «Дружить – то навіки!».
Але мені на думку прийшов чомусь Чорнобиль:
Обвуглений реактор і порох навкруги.
Він дуже небезпечний і чорною марою
Тепер зіяє весь – і це вже навіки.
Порожні села, де лиш бур’яни,
Де навіть журавель гнізда не в’є,
А поруч Прип’ять, як та сирота,
Що зовсім мертвою уже стає.
Он сивий наш Славута, що в віках
Був шаною і гордістю людською,
Тепер, мабуть, сумує, що Тарас
До нього линув думою тяжкою.
А мова наша де? Де звичаї, пісні?
Чи є вони лише в книжках, зібраннях?
Де ж той рушник, що дівчина колись
Так щиро берегла, як своє дівування?
Та вірить хочеться, що все ж колись мине
Оце страшне, як марево-потвора,
Що нашим козакам, їх внукам і синам
Не вмерти й не перевестись ніколи.
1992 р
ІІ
ПРОЗРІННЯ
Тарасе, прокинься!
До нас повернися!
Навчи нас, тригрішних,
Вкраїну любить!
До чого дійшли ми?
До чого вдалися:
Брат брата вбиває,
Дім власний горить?!
Про те, що в нас діється,
Жах розказати,
А ти своїм словом
Вкраїну єднав.
А ми, осоружні,
Давай роздирати,
Кусати, ділити,
Що Бог нам послав.
Свою рідну землю,
Праотчий куточок,
Зелену стежину
В барвінку й росі…
Чи ми ж бо бездушні?
Чи, може, засліпли?
«Моя хата скраю», -
Так звикли усі.
Навіщо нас, Батьку,
Ти вчив не мовчати,
Сталити громадою
Дужий обух,
Щоб дух український,
Величний, козацький,
З голів не вивітрювавсь,
З часом не струх.
Було, піднялись,
Здобули незалежність,
Зітхнули полегшено –
Вільні ж бо ми!
Та знову швиденько
До «брата» в залежність.
Хіба ми довічно ніхто,
Лиш раби?
Але є чим, Батьку,
Тобі похвалитись –
Ми є УКРАЇНЦІ!
Довів це Майдан.
Нарешті, нарешті
Ми, люде, прозріли!
Нарешті навічно
Позбулись кайдан!
Шкода юних хлопців,
Відважних героїв,
Від болю і жалю
Кров в жилах пече.
Слізьми знову вмилась
Вкраїнськая мати,
Жаль-туга сьогодні
Рікою тече.
Вкраїнські солдати
В могилах спочили,
А інші скалічено
Дивляться сни.
Чому ж Ви нас, Батьку,
Любить не навчили
Все те, що ціною
Життя здобули?
ІІІ
Так буде!
Шевченкове слово, що зве до єднання,
Пророче. Вкраїнці, земля в нас одна!
Тож спільні зусилля, потужні старання
Усім доведуть: ми єдина сім’я.
І будемо життям ми милуватись
На вільній і оновленій землі.
Запевню вас: хліб буде красуватись
На щедрому вкраїнському столі.
2014 р